ВІДЧУТТЯ ВИБУХУ ЗА СТІГОМ ЛАРССОНОМ У ПРИСТРАСНО-ХОЛОДНОМУ СВІТІ “МІЛЕНІУМ”

«Пекло» у книзі нічим не відрізняється від життєвого. Екранізація так само. Вона, навпаки, додає тих відчуттів, які можна сприйняти тільки візуально, за допомогою слухових ефектів : задля більшого занурення в історію, що її пропонує нам автор.
 

Стіг Ларссон — шведський письменник, журналіст, автор трилогії «Міленіум», котру світ зустрів після того як він його залишив. За показниками продажу в 2008 році другий у списку автор. Наприкінці 2011 року кількість проданих примірників виросла до 65 мільйонів. Трилогія романів, у якій ідеться про журналіста, який марив розслідуваннями, та жертву насилля, секс-рабиню, що стала ціллю нелюдської жорстокості, неочікувано стала бестселером. Спочатку Лісбет Саландер присуджують «титул» навіженої, якій місце у божевільні, де вона провела чимало часу. Проте вона не є такою. Ще дитиною «гралася з вогнем» : не втерпівши знущань батька над матір'ю, у дванадцятирічному віці дівчинка облила його бензином та підпалила, через що той запхав її до психушки. Після «реабілітації» дівчині призначили опікуна, якого вона щиро шанувала, зважаючи на його толерантне ставлення. М'яко кажучи, він не заважав їй і розумів, чого нереально було дочекатися від інших. Але інсульт, що перетворив рідну людину на іграшку, знову позбавив Лісбет спокою. Для неї це стало великим потрясінням. Скоро ж призначили нового «наглядача». Слуга правничих порядків виявився мерзенним типом. Він жорстоко принижував її, користувався слабкістю, аби задовольнити свої тваринні інстинкти. Під дією стресу Лісбет, як сталева віжка, яку розпалюють вогнем, вибухає і спритно зав'язує зашморг на шиї гада. Але не вбиває. Усе закінчується погрозами, тортурами, образливим татуюванням, яке мало «славити» його і вберегти таких, як вона, та введенням правил подальшої «гри», що були вигідні саме їй, а не збоченцю.

«Дівчина з татуюванням дракона» – дебют автора. Як для першого видання, книга здобула захмарно піднесену популярність. ЗМІ навіть охрестили її «північним вірусом». Європа просто шаленіла від пригод Мікаеля Блюмквіста та його навіженої подружки-неформалки. Авжеж! Сюжетна лінія вкрай насичена. Багата сім'я зі своїми проблемами, що попахують криміналом. Сорок років у величезних кулуарах їхнього дому мовчали про страшний випадок, який увесь цей час не полишав їх. Темні провулки пам'яті не ставали світлішими. Тим часом дні йшли собі як завжди. Можливість розгадати загадку гасла на очах. У числі підозрюваних кожен, хто був тоді на острові, відрізаному від людського ока.
Ларссон створює свою розплановану реальність, яка не дає читачеві відволіктися ані на хвилину. Від речення до речення розповідь змінює свої барви, то стишуючи хід, то напружуючи його. Почати з квітки, яка «страшить» магната щоосені на його День народження і закінчити любовним провалом героїні, яка пережила насильство, не нехтує сексуальними відносинами з жінками, покохала чоловіка, що вже, з огляду на попередні обставини – дивно, тим більше, якщо дивитись на її відсторонену поведінку типового аутиста — неймовірно гостро та вдало. Дві сюжетні лінії стають цілим, відбиваючись одна в одній, як шахові фігури.
Книга читається легко, не зважаючи на яскраве накопичення абсолютно різних образів та спецефектів, журналістських, економічних термінів. Про це свідчать численні коментарі читачів. Наприклад, Констянтин Влащук у ЖЖ пише про трилогію вцілому так :
«З однієї сторони написано доволі попсово. З цієї ж сторони — натяк на детективний сюжет. Але з іншого боку: читати неймовірно цікаво, читання просто затягує, просто неможливо відірватися. Чомусь склалося враження, що читаєш пригодницький роман, але для дорослих. І коли закінчуєш читати останню книжку шкодуєш, що вона остання. Я отримав величезне задоволення від всіх книжок. Але не рекомендую їх читати, а навпаки застерігаю — почнете читати, забудете про решту справ :) В мене принаймні так було».

Вразила одна з думок, що зустрілася на «ЛітРес» про методологію процесу читання. Користувач розповідає про занотовування на форзаці сімейних ліній і дякує Ларссону за карту Хедебю та генеалогічне дерево Вагнерів. Казкова ідея під грифом «корисно». Варто реалізувати чи хоча б звернути увагу.
Екранізація значно тяжча до сприйняття. Маємо змогу побувати у написаному не тільки свідомо, а й побачити, почути. Перенестися у той світ, який на сходинку реальніше від книги. Автор визнав, що причиною, яка слугувала поштовхом до написання була реальна трагедія жінки на ім'я Лісбет. Її зґвалтували. Стіг не допоміг їй і вона переслідувала його все життя. Тому він взявся за перо, яке надряпало цілу трилогію. І тепер, коли Ларссона вже як кілька років немає, його «Дівчина» живе і надихає, повчає інших. Вона живе...
Творці кінематографічної картини навмисне зробили так, що ми не концентруємо увагу лише на одному героєві як на головному. Вони плавно та вдало нівелюють між двома, які знаходяться у центрі подій, не випускають жодної деталі, яка міститься у творі, бодай і другорядною. Візьмімо фемінізм. Ніде не вказано прямим текстом на нього. Але він явно присутній і його конкретний вияв — не тільки в оригіналі назви, яку прикріпив сам Ларссон. Він прослідковується наскрізно у поведінці жінок : тих, які зазнали насилля з боку чоловічої половини та тих, що намагалися захистити перших. Не треба мати особливий склад розуму чи знати все по темі, щоб побачити це. Лісбет належала до обох груп. Думки, що жінкам не потрібні представники іншої статі, супроводжували її всю «дорогу». Те, що вона закохалася у журналіста, зовсім не означало, що вона забула про свої принципи, цілі. Ні! Це мало дати нам зрозуміти, що вона теж людина, а не робот хакер, яким позиціонує себе від початку.
Через надмірну увагу до фактів книгу можна вважати довідником життя Швеції. Для того, щоб повністю відобразити час та обставини, письменник використовує справжні назви вулиць, брендів, магазинів. При тому їхній опис та розташування настільки точні, що якби бути нам у Швеції, на місці з тією книгою, то стовідсотково не загубилися б.
Усі три частини трилогії були екранізовані на батьківщині автора 2009 року. Трохи згодом американці також взялися за цю марудну справу і в 2011 році вийшла на екрани перша кінокартина – «Дівчина з тату дракона». Наразі знімальна група працює над другою, навколо якої розгорнулася купа баталій. Погрожували навіть вирізати головного героя, якого мав грати Деніал Крейг. Актор виявився надто дорогим для бюджету стрічки. Натомість режесерує не Фінчер. Він працює над іншим проектом. Це довготривалий процес для нього, на якому треба зосередитися, а не просто відтягнути пояс. Тому майбутній результат має бути великим сюрпризом для всіх нас.
Шведська кіноінтерпретація цих художніх творів — десь приблизно розміром з вибух, силою вражень — сімка за шкалою амплітуди землетрусу. Стриманий – жорстокий, пристрасний – холодний, сірий — насичений, різноплановий детектив – драма. Червоно-чорна історія, що її переповіли не останній раз із відтінками світлого.
Для американського режисера у процесі зйомок важливішим є творчий шар роботи, яка може тривати не один рік, тоді як саме створення екранізованого варіанту на практиці впишеться і у півроку, дивлячись, який то задум, і, у який спосіб фільммейкер його розвиватиме. Голлівуд поєднує у собі блиск, шик, шалене бажання прибутку, хейтерство, презирство, різнопланові махінації. Це машина, яка була запущена, як форма бізнесу, що заклала у нашій свідомості стереотип такої собі «казки», яка має на меті розвиток світового кіномистецтва. Однак це маска, розворот якої всі бачили, але ніхто не наважується про це казати. Актуальна проблема суспільства. Девід Фінчер вивертає ці проблеми у своїх фільмових проектах, як один зі своїх карманів у піджаку: легко, та водночас усе відбувається у яскраво-похмурих тонах. Особливість його стилю – висвітлення людей, які «потопають», стоять «на межі», відчувають необхідність виплутатися з цього кола буденності, однак потерпають від невдач, бо загальне існування дужче від цього.
У вищеназваних трьох об'єктах при їх порівнянні можна побачити абсолютно різні речі. Книга — надсистема, яка об'єднує усі деталі, фільми — дочірні ланки, кожна з яких вибудувана на її основі за власним сюжетом.
«Дівчина» Альфредсона і Фінчера — одна і та ж героїня. Така ж розчарована тим, що відбувається довкола, зла та нестримана неформалка, якій начхати на страх. Тема, ідея твору теж наскрізні. А от композиція — щось чудернацьке і різне. Вони надають деталізації свого забарвлення, яке на практиці не збігається з баченням автора. У результаті, якась часточка з них підлягає порівнянню, у решті матеріалу — корозія. Як кубик-рубик : можна покрутити у безліч сторін, але у результаті має вийти один малюнок, до чого екранізатори все ж дійшли.
Книга перекладалася сорока мовами. Після шведської екранізованої роботи права на твір викупили кілька кінокомпаній. Двоє з них дали нереально амбітний результат, який хочеться переглянути кілька разів підряд. Переконайтесь у тому самі!
Прозу Стіга Ларссона читати варто, а надто його трилогію. Важко не погодитися, що більше ніж 2200 сторінок прочитати пересічній людині — надто дороге задоволення у плані часу. Та, чи не найліпше в усьому потоці справ. Не дарма перший же роман стає іменитим бестселером. Трилогія — серія книг, яка якнайкраще дає роздивитися героїв у різних обставинах, наче у калейдоскопі життя. Тим більше, що «Міленіум» якраз стосується безпосередньо гострих соціальних тем.
Ларссон хотів зупинитися на десятій книзі. Проте ті ж самі умовності й проблеми, під якими прогинаємось час від часу, і які поставали з-під його руки, зломили журналіста на півдорозі. Написавши трилогію, він іде від нас у розквіті сил, на п'ятдесятому році життя.
Пішла говірка, що дехто хоче продовжити справу пана Стіга, але ніхто не сприймає цього всерйоз і окрім скептицизму запропонувати пошановувачам оригіналу нічого. Цей хтось — Давид Лагеркранц, автор біографії Златана Ібрагімовича, відомого футболіста – «Я — Златан». Видання четвертої частини заплановане на серпень 2015 року. Саме тоді виповниться десять років від дати першої публікації «Дівчини з татуюванням дракона».
Надзвичайно цікаво переглядати думки знавців Стіга : видавців, що їм ще довелося стикнутися з ним як з автором, журналістів, яким нічого не залишається, окрім написання аналітики, присвяченої його творам та їхнім здогадам щодо них. Але приємніше, коли це просто люди, яким довелося пізнати його не за професійної потреби, і які тепер не можуть відмовитися від синдрому «перепрочитання». Це, справді, дає велике розуміння того, наскільки трилогія є унікальною, і скільки їй ще жити, линути крізь епохи, тривожити майбутні покоління.
Існування онлайн-архіву «The world of Millenium» : де зібрані усі можливі відомості про трилогію, її автора, думки рецензентів, обкладинки книг з усього світу, фото величної Швеції, зокрема майданчиків для зйомок та, власне, місць, якими читач мав змогу побродити між рядків, коридорами книг — надзвичайно приємна знахідка для розчарованого закінченням романів реципієнта. Стрес замінюється приємністю усвідомлення того, що часточка Ларссона та його «Дівчини» ще недосліджена і йому буде чим зайнятись у перерві між новими «книгодрейфуваннями» трилогією.

Що нам дні, хвилини? Читацькі акварельні пустоші, що час від часу, а кого й повністю, поглинають щодень нову якусь барву, призначену нашій уяві, яка тоне у кожній новій, свіжій, як ранковий тост, книзі. «Дівчина» Ларссона — феноменальне явище, яке буде там вічно...